Диво Вроцлава: косиньєри, джавеліни і молитва перед боєм

Придивіться до цих облич на полотні — Хелмонський геть відмовився від пафосу. Замість ідеалізованих воїнів він зобразив простих, виснажених важкою працею селян із суворими та обвітреними фізіономіями.

Картина Юзефа Хелмонського «Молитва перед битвою під Рацлавицями» (1906) у Національному музеї у Вроцлаві. 

Тут немає паніки, але немає й награного героїзму. У стиснутих губах і опущених поглядах читається глибоке, майже фаталістичне смирення з власною долею та природний людський страх перед смертю.

Однак ця молитва — не про слабкість. Подивіться, як люди спираються на свої коси й мовчки долають цей страх.

Через нахил голови, міцно зведені долоні чоловіка, що в покаянні повністю простерся на вологій землі, художник передає дивовижну внутрішню трансформацію. У цій тиші вони перетворюють свій страх на тиху, мов сталь, рішучість і з колективу звичайних хліборобів стають єдиною національною силою.

Стоячи перед цим полотном сьогодні, я не можу втекти від тривожних паралелей із нашим сьогоденням.

Портрет Юзефа Хелмонського. Фото 1887 року. Chełmoński. Malarstwo / Painting , Bosz, Olszanica, 2019 (Національна бібліотека у Варшаві).

 Сучасний світ знову вирує, а наша країна проживає свій власний, кривавий і величний етап боротьби за існування.

Скільки разів за ці роки ми бачили подібні картини в реальному житті? Вчорашні вчителі, програмісти, фермери та будівельники відклали свої звичні знаряддя праці, щоб узяти до рук зброю.

Вони так само стоять на колінах у вологій траві українських полів, тихо молячись перед вирішальним боєм, шукаючи духовну опору й світло серед суцільної темряви війни.

Ця тиха молитва на картині Хелмонського підказує нам головне: найвища сила й незламність народжуються не від відчаю чи люті, а від г глубокої віри у свою правду та любові до рідної землі.

Дивлячись на творчість Хелмонського, я завжди відчувала в ньому особливу емоційну двоїстість.

Юзеф Хелмонський. Зимова ніч в Україні (1877). Національний музей у Варшаві.

З одного боку, він — закоханий у спокій пейзажист, який дивовижно тонко відчуває пасторальну тишу вечірнього степу, безмежність польських та українських краєвидів.

З іншого — митець, захоплений нестримним рухом, який створює майже шалені сцени з трійками та четвірками коней, що несуться галопом, розриваючи простір.

Мені здається, у цьому кривалася глибока внутрішня суперечливість самого художника — вічне коливання між пристрасним прагненням затишку, спокою та жагою до бурхливого, нестримного життєвого драйву.

Окремим великим коханням Хелмонського була Україна. Вона стала для нього справжнім джерелом натхнення та живописним раєм. З кінця шістдесятих і майже сорок років поспіль він регулярно приїздив на наші землі.

Юзеф Хелмонський. «Спомин з подорожі по Україні» (1877). Приватна власність.

Його маршрути пролягали через Правобережжя, Поділля, Волинь, Київщину, Полісся та Запорожжя.

Художник буквально жив цими подорожами, годинами спостерігав за степовими просторами, хуторами, місцевим побутом і граційними конями.

У його знаменитому циклі «Україніана» — від «Зимової ночі в Україні» до «Спомину з подорожі по Україні»  — втілилася щира замилованість нашою природою та тією особливою «родимістю», яку він так г глубоко відчував і беріг у серці.

Юзеф Хелмонський. 1874 рік. На фотографії молодий Хелмонський зображений у своєму характерному, екстравагантному для того часу стилі. Як згадували сучасники, художник любив епатувати публіку своїм автентичним гардеробом, поєднуючи елементи традиційного одягу (включаючи українські мотиви, які він полюбив під час поїздок Україною) з елементами дорожніх шинелів, кашкетів чи папах.

Мимоволі думаєш: чому політики влаштовують спекуляції на ворожості, коли між польським та українським народами стільки спільного, по-справжньому героїчного та прекрасного та душевного? І головне – навіщо? Якщо зіставити інтереси, то спільних інтересів більше, ніж образ та протиріч…

Передчуття революції та вибух ресентименту

Але картина з молитвою — це зовсім інший вимір його художнього світу. Вона дивує й навіть шокує.

Хелмонський, який завжди уникав гучних історичних сюжетів та залюбки малював простори, раптом пише грандіозну багатофігурну композицію.

Картина Юзефа Хелмонського «Молитва перед битвою під Рацлавицями» у Національному музеї у Вроцлаві (фрагмент). 

Звідки це прагнення зібрати разом стільки людей?

Відповідь підказує час. Художник працював над полотном, коли імперію сколихували революційні події. Це вибух історичного ресентименту, передчуття неминучих змін і водночас щира молитва про них — звернення до Бога по вищу підтримку в момент, коли стара реальність тріщить по швах.

Хелмонський запечатлів хвилину перед боєм, коли звичайні селяни опускаються на коліна в сиру весняну траву.

У їхніх руках — перековані на гострі піки звичайні господарські коси. Ліс цих вертикальних лез лякає і заворожує водночас.

Прості селяни-косиньєри переходять свій внутрішній рубікон. Вони долають страх смерті не в момент лютої атаки, а саме тут, у мовчазній покаянній молитві, перетворюючись із безправних хліборобів на потужну національну силу, здатну дати відсіч імперії.

На задньому плані, у легкому серпанку біля самого горизонту, Хелмонський залишає ледь помітну, але надзвичайно важливу деталь — силуети вершників. Це Тадеуш Костюшко зі своїм штабом та офіцерами регулярної армії.

Костюшко под Рацлавицами (художник Юлиуш Коссак. 1899). 

У цьому композиційному рішенні криється глибокий зміст. На першому плані — народ, який у ці хвилини й усвідомлює себе справжньою нацією. А вершники Костюшка на задньому плані — це символ державності, законної сили та спадкоємності військової традиції.

Виникає дивовижне відчуття: ні селяни з косами, ні командування на конях — не самі в цієї вирішальної миті. Вони — єдине ціле. Тут регулярне державне військо та народне рушення зливаються в один потужний моноліт. Саме ця єдність простих людей і державної волі перетворює звичайну битву на священну боротьбу за свободу.

Постать самого Тадеуша Костюшка на задньому плані картини додає сюжету особливого драматизму.

Портрет Тадеуша Костюшка. Гравюра Ф. Г. Фізінгера (1795) за оригіналом Юзефа Грассі.

Для Петербурга цей генерал був найнебезпечнішим ворогом, адже саме він наважився на радикальний крок — Поланецьким універсалом дарував селянам свободу, щоб перетворити шляхетський опір на загальнонародну війну. Катерина II кинула проти нього свої найкращі сили, і після важкого поранення під Мацейовицями Костюшко потрапив до російського полону.

Далі була дивовижна політична шахи з імперією. Новий цар Павел I особисто прийшов до нього у Петропавлівську фортецю й запропонував свободу в обмін на присягу. Костюшко пішов на цей вимушений компроміс, але поставив жорстку вимогу: разом із ним цар має звільнити 20 тисяч полонених побратимів-повстанців. Павел I погодився. Однак, щойно опинившись за кордоном, генерал одразу повернув цареві гроші й анулював клятву як таку, що складена під тиском.

Пізніше вже Олександр I намагався підкупити авторитет генерала, пропонуючи йому очолити підконтрольну Росії Польщу. Та Костюшко висунув непосильні для імперії умови: скасування кріпацтва та повернення всіх загарбаних земель. Отримавши відмову, він обрав еміграцію, але не зробив жодного кроку на користь ворога. І на полотні Хелмонського ми бачимо саме такого Костюшка — незламного лідера, для якого доля власного народу завжди була вищою за власну свободу й будь-які політичні торгами з окупантами.

Доля самого полотна виявилася не менш драматичною, ніж його сюжет. У 1912 році картину за величезні гроші викупили для Львівської галереї мистецтв, де вона зберігалася десятиліттями.

«Автопортрет» (1902) Юзефа Хелмонського. Зберігається в колекції Національного музею у Варшаві.

Але наступила Друга світова війна. У полум'ї тридцять дев'ятого року та подальшого хаосу шедевр разом із частиною галицьких збірок опинився у Варшаві — у самому пеклі бойових дій.

Картина пережила жорстокі авіанальоти, бомбардування та нищівне Варшавське повстання.

Спостерігаючи, як поруч руйнувалися цілі квартали, згорали дотла безцінні пам'ятки, мимоволі думаєш: чи не та сама тиха молитва з полотна вберегла його від знищення?

Шедевр дивом вижив у цій катастрофі, після війни потрапив до Вроцлава, роки перебував на депозиті, і лише на початку вісімдесятих офіційно став частиною колекції Вроцлавського Національного музею.

...І скільки б століть не минуло, момент перед вирішальним кроком до свободи завжди виглядає однаково — як тиха, але міцна, мов сталь, розмова людини з Богом.

Читайте ткож:

Олександр Швець: «Наш кінолітопис війни — це голос Харківщини, який чує світ»

Мережа місцевих медіа «Громада Груп» працює завдяки вашій довірі.

 Підтримайте незалежну регіональну журналістику донатом.