Убитий за слово, забутий у тіні: як картина XIX століття викриває наших сучасників

Саме таке відчуття виникає від полотна Вільгельма Леопольського «Смерть Ацерна», створеного у 1867 році.

«Смерть Ацерна» (Zgon Acerna) у Національному музеї у Вроцлаві. Автор: Вільгельм Леопольський (Wilhelm Leopolski). 

Моє особисте знайомство з цією картиною відбулося в залах Національного музею у Вроцлаві — і вона справді заворожує своєю психологічною напругою та глибиною.

До речі, про прізвище художника Вільгельма Леопольского (1828, Дрогобич — 1892, Відень): це буквально «Львовський» (від латинської назви міста Leopolis). Своєрідний маркер приналежності до львівського інтелектуального середовища, де зароджувалися сміливі гуманістичні рефлексії.

Вільгельма Леопольського називали «польським Рембрандтом» за його виняткове володіння технікою світлотіні, віртуозну роботу з драматичним освітленням та глибокий, гострий психологізм у змалюванні людських персонажів.

За сюжетом картини нас переносять у серпень 1602 року. У люблінському госпіталі Святого Лазаря помирає Себастьян Фабіан Кленович (1545 – 1602) — видатний поет, гуманіст, композитор і бургомістр Любліна, який підписувався латинським псевдонімом Ацерн (від Acernus – клен).

Ацерн написав 4 поеми, найвідоміша з яких «Роксоланія» (Roxolania – тодішня латинська назва України).

Епітафія Кленовича в Люблінському архікатедральному соборі. Роксоланія, титульна сторінка першого видання 1584 року.

У ній оспівує красу і багатство української землі, її міст і сіл, зображує життя народу, його звичаї і легенди, використовуючи при цьому багатий арсенал поетичних засобів античної літератури і міфології, яка переплітається з давньоукраїнською, а персонажі якої виявляють інколи навіть більшу силу, ніж християнський Бог.

Кленович у поемі «Роксоланія» пише:

Знайте всі люди, що Київ в Русі важить стільки,

Скільки для всіх християн Рим стародавній колись.

Це «терра інкогніта» для більшості українців. Кленович є «засновником української школи в польській літературі», як писав Іван Франко.

Кленович прагне вписати і слов’янські народи у світовий контекст — не як безликих статистів, а як повноцінних творців історії.

Тому певне місце відводиться питанню походження українського народу, спільних з іншими коренів. Сповнений оптимізму щодо майбутнього, він закликає братися знову добувати «славу предків»; кличе музу історії Кліо до України і навіть зазначає, що вона сюди вже йде.

Цей текст також відзначається яскравими та живими образами, а до того ж ще й авторськими оцінками демократичних інституцій Львова і колоритними описами мешканців міста.

Але людина, яка виступала за веротерпимість, освіту та захист міщан, нажила собі смертельних ворогів в особі ордену єзуїтів.

Його гостра сатира «Іуда Роксоланії» викликала нищівну травлю: книжки поета публічно спалив кат на міській площі, а самого Ацерна довели до злиднів, хвороб і самотності.

Леопольський зображує фінальну, майже детективну за напругою дію цієї трагедії.

Праворуч на ложі — виснажений, важкохворий Ацерн. Навколо нього — інтелектуальний хаос: розкидані рукописи, осквернена книга, що впала під стіл, мовчазна лютня в тіні, догораюча свічка та піщаний годинник, де пісок уже практично витік.

Це класичний натюрморт у стилі vanitas — символи згасаючого життя та перерваної творчості.

Але зверніть увагу на його позу: попри фізичну неміч, у його погляді залишається гірке, трагічне упрямство. Для нього зректися своїх слів — це вбити власний розум.

Ліворуч — монах-єзуїт. Він тисне на немічного поета, тримаючи розгорнуту церковну книгу, і вимагає зречення від «ересі». Це уособлення тоталітарної ідеології, яка прагне підкорити не лише тіло, а й останній подих людини.

Та найпотужніший, майстерно захований шар картини — це фігура на задньому плані. У тіні стоїть Войцех Очко — знаменитий королівський медик, вчений і гуманіст.

Це «батько» польської медицини, засновник бальнеології та королівський лікар трьох монархів.

Войцех Очко, меморіальна дошка в Івонічі-Здруї. Вільгельм Леопольський «Смерть Ацерна» у Національному музеї у Вроцлаві (фрагмент). 

Цікаво, що це саме той доктор, який написав знамениту працю «Cieplice», де описував лікувальні властивості та хімічний склад мінеральних вод, зокрема Трускавця ще в 1578 році.

Він бачит психологічне катування, але демонстративно умиває руки.

Чому? По-перше, страх за статус і кар'єру при дворі. Відкрито заступитися за «проклятого» автора означало зруйнувати власне благополуччя.

По-друге, прагматичне самовиправдання: «як лікар я вже нічим не допоможу, а в їхній релігійний спір мені лізти не слід, це мене не стосується». Очко буквально вимикає себе з події, перетворюючись на мовчазного спостерігача.

Очко помер у 1599 році, а Кленович (Ацерн) — у 1602-му. Але Леопольський пішов на свідомий анахронізм заради цей метафори!

Художник спеціально «повернув з того світу» видатного медика і помістив його в тінь госпіталю Святого Лазаря. Це була не помилка маляра, а навмисний художній хід, метафора, ціна якої — глибокий психологізм.

Зобразити таку фундаментальну для національної гордості постать у ролі боягузливого конформіста, який «умиває руки» перед єзуїтами, — це був справді сміливий і провокаційний крок.

Луна через століття: болючі аналогії сьогодення

Коли Леопольський писав цю картину у 1867 році, польська інтелігенція зчитувала її миттєво. Щойно було жорстоко придушене Січневе повстання 1863–1864 років проти Російської імперії.

 «Смерть Ацерна» — це не просто погляд стороннього спостерігача, а пряма рефлексія людини, яка особисто пройшла крізь досвід повстання, бачила поразку та подальший конформізм суспільства.

Зламана, але не скорена Польща впізнавала себе в Ацерні. Суспільство переходило від романтизму з його зброєю до позитивізму — боротьби за збереження культури, науки та розуму. А постать доктора Очко була болючим докором тій частині еліти, яка обрала мовчазну безпеку та конформізм, поки нищили цвіт нації.

Як це відгукується сьогодні?

Сьогоднішня картина світу, на жаль, надає цим образам моторошної актуальності.

Спалення книжок і цькування Ацерна єзуїтами — це пряма аналогія з тим, як сучасні тоталітарні режими (наприклад, російський агресор) нищать українську літературу, переслідують культурних діячів і намагаються стирати національну ідентичність. Зброя культури та слова й зараз залишається головною мішенню для фанатиків.

Фігура доктора Очко — це дзеркало для частини сучасного глобального суспільства чи окремих інтелектуалів, які воліють «залишатися поза політикою».

Вони бачать агресію та психологічний або фізичний терор, але ховаються в затишній тіні нейтралітету, заспокоюючи себе тим, що «це складне питання» або «нас це не стосується».

«Смерть Ацерна» нагадує нам просту, але гірку правду: фанатизм нищить вільну думку, але здійснюється це нищення саме за мовчазного сприяння тих, хто просто вирішив постояти в тіні.

Читайте також:

«Вар'єте «Геополітика»: купи собі репарації в кредит, викресли росіянина з фото та заспокой Цукерберга

Сподобався матеріал?

Мережа місцевих медіа «Громада Груп» працює завдяки вашій довірі.

 Підтримайте незалежну регіональну журналістику донатом.